Сім десятиліть шукала могилу батька
Покалічена війною доля – це, зокрема, і про життя 78-річної Олександри Федорівни Ковальчук, що нині проживає на Житомирщині. Тоді, у квітні 1942-го, їй не виповнилося й трьох років, коли додому принесли сумну звістку про загибель батька. Тож, скільки живе на світі, його не пам’ятає. Хіба що з розповідей матері, яка у день, коли отримала чорну звістку про те, що залишається на цьому світі сама і має підняти на ноги чотирнадцятеро (!) діточок, жінка народила вп’ятнадцяте. Свого наймолодшого сина визволитель Радивилова Федір Сергійович Подкаура так ніколи і не побачив.
У середу, 9 травня, Олександра Федорівна вперше ступила на радивилівську землю - за мирне майбуття якої без фашистської чуми відстоював її батько, і яка нині береже вічний його сон. Прибула сюди разом із родиною – доньками, племінниками, бо рік тому, нарешті, отримали позитивні і такі довгождані відомості про місце спочинку солдата Подкаури. Такий факт підтвердили у Радивилівській міській раді.
- Усі ці роки ми шукали місце захоронення батька по всьому світу, у Книзі пам’яті загиблих, - плачучи, розповідає Олександра Федорівна. – Тепер хоч матимемо куди приїжджати, та помолитися за упокій його душі. Попередньо телефонували у Башарівку – саме там, як дізналися, під час переміщення фронту і був убитий мій батько. Тяжку звістку мама отримала у квітні 1942-го, в той же день народився мій наймолодший, п’ятнадцятий братик. Восьмий син у родині. Як думаєте, як то було у такий непростий, воєнний час жінці наодинці справитися з такою кількістю діточок?
З усього чималого сімейства війну пережили десятеро дітей Федора Подкаури. Нині земні стежки топчуть уже лиш двоє – Олександра Федорівна і наймолодший брат. Родина приємно вражена рівнем організації пам’ятних заходів з нагоди Дня Перемоги у нашому місті: кажуть, світлу пам'ять убієнних визволителів тут вшановують щиро і гідно.
Ця одна, але далеко не єдина історія – найбільш промовистий доказ того, як важливо доглядати військові цвинтарі і берегти таблички й надписи на місцях, де сплять заколихані війною солдати. Уже давно затихли воєнні канонади, окопи заросли травою, минуло більш, як сім десятиліть. А осиротілі родини й досі шукають безвісти зниклих солдат…
Наталка Янчин
