БОРОВЕЦЬ АНДРІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ (07.12.2000 -26.02.2022 р.р.)

Дата та місце народження: 7 грудня 2000 року с. Дружба

Дата та місце загибелі: 26 лютого 2022 року

Звання: стрілець роти почесної варти

Обставини загибелі: Загинув 26 лютого 2022 року під час чергування на бойовому посту у військовій частині Києва. Близько 3-ї ночі ворожі ДРГ почали наступ. Українські захисники зайняли кругову оборону. Отримав важке поранення внаслідок пострілу снайпера у стегнову артерію.

Сімейний стан: неодружений

Місце поховання: кладовище в с. Дружба

Закінчив Дружбівський ліцей. Потім став студентом географічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка^[1]. Цікавився історією та географією рідного краю. Захоплювався легкою атлетикою^[2].

Хлопець служив у роті почесної варти Окремої президентської бригади імені гетьмана Богдана Хмельницького. 24 серпня 2021 року брав участь у військовому параді та отримав відзнаку Президента України. З перших днів повномасштабної війни продовжував виконувати військовий обов'язок. Був вірним присязі до останньої хвилини^[2].

• Орден «За мужність» ІІІ ступеня (13 липня 2022, посмертно) — за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі^[3]
• Почесний нагрудний знак «Сталевий хрест» (посмертно).

У грудні 2022 року на фасаді Дружбівського ліцею пам'яті випускника, полеглого на війні воїна-захисника, урочисто встановили меморіальну дошку^[4].

Похований 5 березня 2022 року в рідному селі.

Залишилася двоє братів, батьки та дідусь.

***

ВІЧНА ПАМ'ЯТЬ МОЛОДОМУ ГЕРОЮ !

Захищаючи рідну Батьківщину, у боях за столицю м.Київ героїчно загинув наш земляк, житель с.Дружба Радивилівської територіальної громади БОРОВЕЦЬ АНДРІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ (07.12.2000 р.н.)

Проживав у с.Дружба, був третім, наймолодшим сином у родині.

Андрій БОРОВЕЦЬ був студентом географічного факультету Львівського Національного університету імені Івана Франка. Служив в окремому президентському полку імені гетьмана Богдана Хмельницького.

Наш земляк в лавах перших пішов на захист Батьківщини у час повномасштабного російського вторгнення. Дружбівчанин Андрій Боровець загинув 26 лютого, обороняючи Київ. Смертельною для нього була куля снайпера.

У стінах рідного навчального закладу встановлено меморіальну дошку на його честь. У день освячення молоде життя Андрія Боровця педагоги та ровесники, друзі, рідні  порівнювали з яскравим спалахом зірки, який запам’ятали усі. Був третім, наймолодшим сином у сім’ї. Завжди усміхнений, допитливий, успішний у навчанні, сповнений патріотизму, часто перемагав на різних шкільних олімпіадах. Вступив на географічний факультет у ЛНУ ім. Івана Франка, далі була служба в окремому президентському полку ім. гетьмана Богдана Хмельницького. Мріяв про велике майбутнє і мав усі шанси здійснити свої мрії - але не судилося через війну. Крається серце, бо він, як і інші захисники, що полягли в бою молодими, недокохав, не встиг створити сім’ю, виростити дітей…

Зі словами шанобливої вдячності та співчуття родині в непоправній втраті на заході виступили заступник Радивилівського міського голови Олександр Пастух, директорка Дружбівського ліцею Наталія Пашуля, класна керівниця Андрія Боровця Людмила Кашуба. На урочисте шикування з нагоди відкриття меморіальної дошки Андрію Боровцю у Радивилівську громаду прибули і військовослужбовці, його бойові побратими.

Ця подія об’єднала на спільному заході всіх односельчан, а також учнів та педагогів ліцею.

Встановивши меморіальну дошку загиблому Захиснику України, яку виготовив Володимир Іванович Мовчан, завгосп закладу, – таким чином колектив ліцею долучився до увіковічення пам'яті Героїв, які виборюють мир найвищою ціною.

Світлу пам'ять Андрія Боровця та всіх полеглих за незалежність України Захисників присутні вшанували хвилиною мовчання, поклали квіти до меморіальної дошки. Її освячення здійснили священники Свято-Троїцького храму та храму Успіння Пресвятої Богородиці села Дружба.

Випускника Дружбівського ліцею Андрія Боровця, героїчно полеглого за волю й незалежність України, посмертно нагороджено Орденом «За мужність» ІІІ ступеня, нагрудним знаком «Сталевий хрест» від Головнокомандувача Збройних Сил України та медалями - від Президента України.

Андрій Боровець боровся, як Герой, і загинув героїчно. А імена Героїв назавжди бережливо вписані у пам'яті людській…

***

ТАКИМ ГЕРОЙ ЗАЛИШИТЬСЯ У НАШИХ ВДЯЧНИХ СПОГАДАХ…

«З Андрієм, я була знайома з дитинства, ми жили по сусідству. В старших класах, щоб разом йти до школи, чекав мене на дорозі біля свого дому. Захоплювався серіалами про супергероїв, і так захопливо про них розповідав, що й зацікавив і мене. Часто вечорами, у мене вдома, ми пили каву і разом їх переглядали. Андрій любив спорт. Пригадую, з як ми домовилися в лютому місяці разом бігати: погода була чудова. Але я була не дуже спортивна, втомлювалася і не встигала за Андрієм. Фізична підготовка у нього була супер. Найбільше запам'ятався, юнак в гірчичній сорочці, з модною стрижкою, величезним букетом квітів, на які заробляв мабуть декілька днів, щоб привітати свою подругу на випускному вечорі. Світла і вічна пам'ять, тобі мій друже юності Андрію!»

 Анюта Дзюбик(Ткачук)

***

«Як же добре, дуже важливо, що пишеться книга спогадів про наших Героїв, справжніх патріотів, що не вагаючись стали на захист рідної землі, віддали найцінніше  - життя – за своїх побратимів, друзів, за нас усіх.

Треба писати книги, вірші, пісні, знімати фільми. Люди мають знати і пам’ятати, дякуючи кому вони живуть. Підростаюче покоління має брати з них приклад, вчитися на їх вчинках…» Записано від тітки Ніни:

«Андрію, що робити будемо?»

«Будемо їх бити»

Уривок із розмови, про яку нам розказали  побратими Андрія, які разом з ним заступили на чергування на КП у ту страшну ніч з 25 на 26 лютого, і прийняли на себе бій . Щира , золота душа була у нього, за що і поважали , і любили його хлопці-побратими.  А перед цим , під час шикування і роздачі нарядів, командир сказав : «Хлопці, буде важка ніч. Хто бажає  на КП?» . Андрій сказав перший: »Я»

Зателефонував мамі. Розказав, що дуже страшна і тяжка війна почалася, що він заступає на чергування. І ніби відчував, що щось має статися, просив у мами пробачення за все.

Я – Андрійкова рідна тітка Ніна. Приїжджала я з своєю сім’єю   у село Дружба провідати тата, дідуся, побачитися з рідними, зазвичай,  на свята. Бувало, просинаюся вранці, бачу : Андрійко уже так гарно одягнений, у новій сорочці. «Куди так рано?» - запитую. «До церкви. Не можна запізнюватися на службу». Признаюся, соромно мені тоді було. Швиденько збирала себе,  своїх дітей ( син - майже ровесник Андрійка, та молодша донька) і йшли до церкви. Я їм завжди ставила у приклад брата Андрія: який він слухняний, як поважає і любить батьків, який турботливий у ставленні до мами. «Мамо , ляжте , полежте, відпочиньте, я ту роботу сам зроблю» - його слова. Андрійко з дитинства вчив вірші та брав участь у  церковних привітаннях громади зі святами, з іншими дітьми з села ходив колядувати.

Пригадую, що Андрійко вітався з нами по-особливому: «Дай, Боже, щастя, здоровля!»

Він дуже любив читати книги. Коли робив уроки , все розказував дідові Павлові. Разом читали енциклопедії, сперечалися, доказували про щось один одному. Читав книжки не ті, які у шкільній програмі .  Одного разу Андрійко приїхав до нас  у гості. У його сумці я одразу помітила книгу Василя Шкляра « Чорний ворон». Я знала про цю книгу, уривочок в інтернеті прочитала, хотіла придбати, все відкладала. А Андрійко вже її прочитав. І так було не раз. Найбільше любив історію та географію. Батьки  дуже переживали, як він здасть ЗНО ( їм здавалося, що він мало часу приділяє навчанню). Просили мене як тітку, вчительку, що готує дітей до ЗНО, поговорити, допомогти. У розмовах з Андрієм, з’ясувала, що він  знав усі відповіді на запитання, дуже розумний, логічному мисленню у нього можна повчитися всім. А щодо історії, то тут вчителем був Андрій для нас усіх. Говорити на історичні теми,  наводити факти, розповідати про історичні постаті міг безкінечно. Любив історію України, любив свою країну. На високі бали здав ЗНО, вступив до Львівського національного університету імені І. Франка.

Влітку 2021 року  ми приїжджали до Андрійка у Київ, у військову частину, де він служив у окремому президентському полку імені Богдана Хмельницького, у роті почесної варти. Одного разу нам довелося його довго чекати. Сказали поїхав на захід. Коли приїхав і вийшов до нас на зустріч, був схвильований, якось аж руки тремтіли, не хотів розказувати . Коротко сказав : «Хоронили молодого хлопчину, кацапи вбили . Так не має бути. Вони не мають вбивати наших хлопців, їх треба вибити»

…Те літо для Андрійка було особливе. Готувалися до параду на День Незалежності. Навпроти його казарми є невеличкий скверик, водограйчик. Там ми з ним сиділи на лавочці. Він хвалився які у нього натреновані м’язи , особливо на ногах, як багато вони марширують щодня, наскільки правильно та витончено треба вміти виконувати стройові команди, на скільки градусів піднімати ногу, чи лікоть, повертати голову…З його уст звучала гордість , по всьому було видно , що йому це подобається. Він дуже відповідально ставився до своєї служби.  Коли ми їхали додому моя донечка весь час казала: «Мамо, який красивий наш Андрійко, найсимпатичніший, найстрункіший. Як йому личить форма військова. Який він серйозний, розумний». І це правда. Тільки клята війна забирає найкращих. Я ніколи не знала, що напередодні військового параду до Дня Незалежності відбуваються репетиції.

18 та 22 серпня я з донечкою  була на Майдані Незалежності, коли проходив повністю весь парад . Звичайно, щоб побачитись з Андрійком, щоб нагодувати його смаколиками, поспілкуватися. Мали трохи часу , бо його рота почесної варти президента першою розпочинала парад. А потім ми разом, горді за нашу могутню країну,  насолоджувалися отим дійством, коли проходили усі роди військ, техніка. І навіть пролітала наша легендарна «Мрія». Ми обіймалися, сміялися, були щасливі, ділилися своїми планами та мріями. Тоді Андрійко сказав, що мріє будувати кар’єру військового, зібрав документи для вступу в університет.

Але не збулася мрія. Злетів відважним Ангелом  у святе Господнє небо  наш рідненький Андрійко…»

***

Записано від сестри Вікторії ГНАТИШКО:

«Старші постійно називали його Малий. Вася та Ігор звертались до нього тільки так: «Малий, піди до льоху, молока принеси», «Малий, там батько гукають». Бо він був найменший серед них, носив на собі тягар того, ким всі можуть посилатись. «Але ж його Андрійко звати!» обурювалась я, щоразу, коли ми приїжджали до них в гості, та звідусіль звучало то «Малий». «І взагалі, тепер я тут наймолодша, кличте мене малою, а його не ображайте!». Та всі тільки сміялись. «Хай кажуть» казав Андрійко і біг до льоха за бутлями. А мене так ніхто й не кликав малою, я завжди була «сестричка Вікуська». Для них трьох. І щоразу, побачивши мене, ніхто з них не втрачав нагоди лагідним та, водночас, хитруватим голосом, протягуючи усі голосні сказати «Вікуська». А в мене запалювались вогниками очі, бо це означало, що мене кличуть з собою робити якісь збитки чи йти кудись на пошуки пригод, адже в них, у Дранчі, кожна вилазка була пригодою.

Улюбленим було ходити до Глибокого рову. Андрій завжди проводив нас до найцікавіших місць. Він знав, на якому дереві пташка звила гніздечко, і в якому з них  лежать блакитні яйця. Він знав, якою стежкою краще не йти, бо там зі схилів обсипався пісок. Він знав, куди повести мене на крейду, бо  я хотіла нагребти собі повні кишені, щоб взяти додому. Я й досі бережу ці камінці. Він знав, де квітнув цвіт, і з якого боку рову потрібно вилізти, щоб я змогла собі назбирати букет. Він був рідний серед своєї природи. Він любив її, нічого не боявся, і завжди робив так, як йому підказувало серце, а може то підказувала природа. Цього я вже не знаю, але мені малій завжди здавалось, що наш Андрійко схожий на Робін Гуда з казки. І я вважала, що йому пощастило найбільше з усіх, бо він не мав у собі ні каплі страху та сумнівів. Він жив вільно.»

*****

Коли ми приїжджали в частину навідати його, мама постійно засмучувалась тим, який він був худющий. Солдати погано їли, в них був суворий режим. Але поглянувши Андрію в очі, було важко не помітити, скільки ж в них було пристрасті та захоплення. Здається, він і завжди був таким худим, але ніколи таким запаленим. Він змужнів, засмаг, він був просто красенем. Кожен його рух був чітким та відточеним, кожен його погляд був впевненим та сфокусованим. Тому коли він починав розповідати про тренування на плацу та показувати, як правильно піднімати ногу при маршируванні, було важко відвести погляд. Він проживав це усім, що мав ззовні та всередині, йому подобалось те, що він робив.

Та справжнім видовищем було побачити його в строю. Я заплющую очі і досі бачу ту шеренгу хлопців перед собою. Всі як один: стрункі, високі, натреновані, синхронізовані. Він кожного їхнього помаху карабіном перехоплювало подих. Починаєш сумніватись, як ці хлопці можуть бути звичайними людьми, бо те, що вони роблять, виглядає як запрограмований механізм. Та коли після репетиції вони налетіли на торбину пиріжків з вишнями, які ми їм привезли, усі сумніви спростувались – голодні стомлені діти, лише трохи підросли та взяли зброю до рук. Це було за два дні до Дня Незалежності України, хлопці тренувались марширувати на Майдані, вони відкривати парад. Це було вперше, коли я зрозуміла, як влаштований підземний перехід на станції метро Майдан Незалежності, бо ми з мамою пробіглись всіма його виходами по декілька разів, поки знайшли, де ж зупинились хлопці після першого прогону. Вони посідали відпочити на бордюрах, спітнілі, але вже загартовані сонцем та спекою. Андрія було легко впізнати: найвищий та найусміхненіший. Він, здається, був зовсім непідвладний втомі. Я влетіла в його обійми, ледь не вибивши з рук карабін. Він пахнув пилюкою та гореним паливом. Цей запах заполонив всю площу. Мама заплакала, чи то від гордості, чи то від того, що пиріжків могло не вистачити на всіх. Не знаю, чи всі наїлись, але пам’ятаю, як усі вимастили руки вишнями та багато дякували. Хлопці про щось перемовились, дивлячись на мене, і я почула, як Андрій їх насварив: «Це моя сестричка, взагалі-то, і вона ще мала!». Він зняв свого кашкета, одягнув мені на голову та обійняв мене за плече. Хоч мене і не кликали малою, та я знала, що маю старших, за якими як за стіною. Того дня ми багато фотографуватись та сміялись. Мама та я були єдині, хто прийшов до хлопців, і я бачила вдячність за це в кожному погляді Андрія. Тільки він так умів – говорити очима.

Наступного дня ми теж прибули підгодовувати солдатів. Але цього разу вони вже не так жадібно їли – були в парадній формі, боялись замастити. «Фотографуйтесь з усіма сьогодні, завтра ви до нас точно не доберетесь» казав Андрій. Він кликав своїх друзів, щоб вони теж були в кадрі. Люблю ці фото, такі щирі та справжні, як і сам Андрій. «Можна карабін потримати?» просила я. Але ніхто не давав, бо командир сваритиме. Хлопців швидко забрали на прогін, а ми з мамою пішли на іншу сторону вулиці, щоб побачити репетицію всього параду.

«Побігли швидше, бо ми їх не застанемо! Він попереду, другий справа». Я кричала, але не знаю, чи хтось мене чув. Це був День Незалежності. Крізь натовп було важко пробратись, але ми не зупинялись, бо нам потрібно було дійти до Майдану, туди, де був Андрій. Море людей розлилось на пів Києва. Я, моя мама, мама та тато Андрія, усі у святкових вишиванках – ми намагались проплисти ним ще від Площі Льва Толстого. Вже почали йти колони військових, їхала техніка. Мабуть, ми не встигли. Але ми все-одно не зупинялись. Пролетіла наша «Мрія», лунав гімн України. Море заспівало, замайоріло синьо-жовтими хвилями ще жвавіше. Виднілися великі екрани, розміщені на площі. І мені спало на думку, що усе це дійство зараз транслюється по телебаченню. Я оглянулась, і від усіх емоцій накотились сльози – я так сильно пишалась Андрієм, я так хотіла пошвидше побачити його та сказати про це.

 На щастя, його відпустили на вихідні, і ми всі разом поїхали додому. Ввечері йому надіслали фотографії. Я відразу всілась за комп’ютер їх переглядати, щоб знайти на них Андрія та зберегти собі.

• Дивись, це ваш командир? – сміялась я з фото, на якому його зловили з морозивом.
• Ага. – Андрій лежав на моєму ліжку за моєю спиною та одним оком ще підглядав на екран.
• А це хто біля тебе?

Та відповіді не було. Я обернулась і побачила, що вже не було в кого запитувати. Він спав, втомлений, але, здавалось, щасливий. Раптом задзвонив його телефон. Я підглянула, як підписаний контакт, це була якась дівчина. Шкода було будити його, тому я лише вимкнула звук. Та вона дзвонила знову. «Мабуть, він мав їй зателефонувати після параду, і вона все ще чекає» подумала я.

• Андрій... - я все-таки вирішила спробувати його розбудити. – твій телефон розривається.
• Залиш, я передзвоню пізніше.
• А хто вона?
• Я тобі потім розкажу.

І він знову міцно заснув. Я накрила його пледом і вимкнула світло, вигадуючи, хто могла бути ця дівчина. Та здогадки так і залишились здогадками. «Потім» не настало. Я так і не встигла запитати в нього про це.

*****

Серед усіх спогадів, як ми бігли з рову під дощем, грали в карти на те, хто піде заганяли корову, об’їдались цукерками та ховали папірці, чи цукровою водою рівняли його кашкет, найбільше я пам’ятатиму його очі. Живі, неначе в них вирувала енергія потужністю нашого Сонця, та глибокі, ніби в них ховались таємниці усього світу.

***

Світлій пам’яті  Андрія Боровця присвячується…

Війна принесла горе, сльози та біль. Зажурена Україна схиляє голови перед тими захисниками, що ціною свого життя зупинили ворога . Перестало битись молоде серце Андрія 26 лютого 2022 року, йому виповнилось лише 21 рік. Випускник Дружбівського ліцею, студент Львівського університету, солдат строкової служби Президентського полку,зустрів війну у Києві.

Андрій зустрічав Президентів  інших країн, брав участь у параді до З0 річчя Дня Незалежності України де пролітав найбільший літак  « Мрія» і  він був  у захваті: «Збудуться наші мрії!» Красивий , юний  Андрій мріяв про щасливе життя!

У  школі Андрій завжди був найкращий у всьому старанний, наполегливий ,кмітливий,  творчий, життєрадісний- завжди на обличчі така гарна усмішка. Усі роки він був старостою класу, його вибрали учні, клас  був організований і згуртований , всі справи вирішували спільно, а рішення приймав Андрій, Якщо однокласнику потрібна допомога – всі пішли, хто носив воду, тому, що в них висохла тоді криниця, а носити відра під гору важко, прибирали, Андрій  був там, де важко.

Старенькі жінці на Новоукраїнці ходили  як волонтери допомагати , а  Андрій каже « Ми  ще й завтра підем,  ботам  штахети попадали, треба поремонтувати.»

Товариський, умів гарно говорити , мав вплив на людей і багато друзів . Захоплювався фізкультурою, особливо футболом. У 5 класі  всі класом ходили кататись на санках на Дранецьку гору, а  Андрійко  прийшов із маленьким  собачкою, та  із санчатами. Це був його друг, який завжди ходив з ним, а зараз вже великий пес, який пам’ятає Андрія.

А ще Андрій був істориком. Він знав історію не лише з підручників, а із розповідей про прадіда  Юхима, якого за зв’язки з УПА відправили без зброї у бій(Другої світової) то  прадід Юхим  витесав дерев’яну рушницю, а зброю захопив у бою. З війни повернувся  пораненим, але живим.  Андрій був екскурсоводом, історію села розповідав з любов’ю, а про свого прадіда особливо.

У 5 класі ми їздили до Львова  і після всієї екскурсії пішли до університету, зайшли у приміщення. Андрій був вражений, казав, що хоче тут вчитися, так і сталося.

У Луцькому замку  обходили всі вежі і бійниці, стріляли із лука , і в зоопарку Андрій все фотографував , все йому було цікаво. Цікава була і поїздка в Камнець- Подільськ, Хотин. Там Андрій захоплювався розповідями екскурсоводів, ставив запитання . А потім були Карпати, фото і незабутні спогади.

У історії є багато  сумних і трагічних сторінок. Одна  з них- День пам’яті героїв Крут. У заходах завжди Андрій був активний, приходив у вишиванці. Подвиг юнаків  під Крутами 1918р. та повторення у 2022 році.

Андрій і його побратими захищали Київ і врятували  Україну. 26 лютого 2022 року  0 2 годині Андрій  заступив на пост. На місці їх було мало, бо більша частина полку вела бої на підступах до Києва.

Коли російські  десантники  у цивільній формі не відповіли на пароль, Андрій прийняв рішення - « Будемо їх бити! І вийшов наперед, перший почав стріляти. Десантників було  більше 40, бій був  нерівний тривав близько 2 годин. Наші воїни були оточені кругом  але стійкість і незламність, мужність  і героїзм перемогли ворога. Андрій поранений в ногу, відбуває ворога і побачив на даху снайперів, побратими їх ліквідували тим він врятував всіх, собою закрив КПП, але втратив свідомість. Після бою швидка не встигла довести його до лікарні, Андрій помер по дорозі.

Його життя коротке, як спалах зірки. Ми ніколи не забудем Андрія. Студент, мав дівчину кохав її, мав багато друзів, любив життя своїх батьків, шанував маму і батька, а понад усе любив Україну.

Андрій зробив свідомий вибір – пішов в армію, таке було його рішення. Диплом Львівського університету йому видали посмертно.

Андрій залишиться в нашій пам’яті і в наших серцях.

 Ми сумуємо за тобою, Андрію.

Хвилина  мовчання, квіти, молитва.

На честь Андрія  у ліцеї та у Києві встановлені меморіальні дошки.

На відкриття приїжджали побратими із Києва. І всі вони згадували Андрія як хорошого друга, вірного побратима.

Нагороди: медаль за  життя « Учасник   військового народу», посмертно нагороджено орденом за мужність ІІІ ступеня,  нагрудним знаком  « Сталевий хрест».

Герої не вмирають!

Вічна пам'ять  і слова Герою України.

  Класний керівник Людмила КАШУБА