АНАСТАСІЯ ЯЛАНСЬКА (Чиковська) (13.09.1995 – 04.03.2022 р.р.)

Дата та місце народження: 13 вересня 1995 року

Дата та місце загибелі: м. Буча 4 березня 2022 року

Звання: волонтер

Обставини загибелі: розстріляна російськими окупантами, коли доставляла їжу у притулок для собак у м. Буча.

Сімейний стан: одружена.

Місце поховання: м. Київ

Анастасія народилася у Радивилові. Молода українка була великої душі людиною. Щира, завжди усміхнена, життєрадісна, вона світила промінчиком, що несе радість людям. Була єдиним сонечком для своєї мами Саленко Юлії Віталіївни.  Дитинство дівчинки було активним. Вона відвідувала музичну школу, танцювальний колектив, хор. Мама Анастасії працювала вчителем музики  у Радивилівському ліцеї №1, організовувала масові заходи, концерти, до яких, звісно, залучала й доньку.

Зі слів Юлії Віталіївни: «Моя дівчинка завжди була на видноті: цікава, «сценічна» — вона любила виступати на публіку. Бабуся і дідусь Анастасії — музиканти, я теж маю музичну освіту, тому й її віддали на музику. Пам’ятаю таку фразу, яку дивно було почути з дитячих вуст: «Я не хочу, це мені не потрібно буде в житті, але розумію, що я мушу її закінчити, ту музичну школу». У старших класах Анастасія почала цікавитися психологією, була переможницею обласної олімпіади. У 2012 році Настя закінчила школу зі срібною медаллю та вступила на бюджетну форму навчання до Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова  на факультет корекційної педагогіки, який випускав спеціалістів з роботи з дітьми із різними особливостями.  Працювала у сфері ІТ. Спочатку займалася розсилкою повідомлень у соцмережах, згодом – рекрутингом. За кілька років Анастасія зайняла керівну посаду в IT-компанії DataRobot — очолила команду рекрутерів. Потім працювала в IT-компанії Fulcrum.

Зі слів колеги по роботі Анастасії - Ірини Вандій:

 «Настя була першокласним фахівцем. Вона так налаштувала процеси, що наша команда рекрутерів показувала чудові результати, але при цьому ми працювали у комфортному зручному темпі. Вона зближувала весь колектив, завдяки їй ми всі стали одне одному як рідні. Я не можу говорити про неї в минулому часі: вона жива для мене тут і зараз. Настя для мене героїня».

Зі слів колеги по роботі Євгенії Кувшинової:

«Світла, сильна та смілива. Ти була така драйвова. З тобою один робочий день в Одесі перевернувся в день відпустки. Як ти любила машину та швидкість. Я щаслива, що ти реалізувала мрію та змогла насолодитися цим моментом. Спочивай. Ми тебе пам'ятаємо».

21 лютого 2022 року в Анастасії був перший робочий день у новій компанії – Neo Cybernetica. Дівчину найняли на посаду директорки з рекрутингу. Але вона так і не встигла повноцінно приступити до обов’язків – розпочалася повномасштабна війна. Анастасія разом із друзями Сергієм Устименко і Максимом Кузьменко зайнялася волонтерством. Допомагала малюкам з дитячого садку у Броварах, які залишилися без їжі, підгузків і серветок, відвозила допомогу у військовий шпиталь, купувала корм для собак з притулку в Ірпені.

 Хотіла жити, любити, творити. І коли жорстокий ворог прийшов на рідну землю сіяти жах, Настя не змогла стояти осторонь. На одному з творчих звітів Радивилівського ліцею у №1 у якому навчалася вона з честю виконала заповітні слова, які стали гімном її життя.

«Всі ми – діти твої, Україно!

Якщо прийдеться, зляжем в бою

За любов, за святу Батьківщину,

За чудову країну свою!».

Під час навчання у ліцеї Настя була удостоєна нагород «Надія року» та «Талант року».

«Прости-прощай, прости-прощай», - співала Настя, під час творчого звіту закладу в міському Будинку культури.

І ми кажемо: «Прости, Насте. Нехай завжди яскраво світить у небі над Україною зірочка твоєї душі».

І треба жити

(публіцистичний нарис)

Їх було троє... Друзів -волонтерів, що розвозили корм для тварин і продукти для потерпілих у захопленій ворогом Бучі. Того зловісного дня, 4 березня 2022 року, Сергій мав забрати матусю та вивезти у безпечне місце. Не встиг... Не доїхав 100 метрів. І тепер та мати у розпуці та відчаї дивилася на закривавлене тіло сина і його друга, убитих, безжально розстріляних з ворожого танка. А синьоока красуня із зовнішністю артистки лежала біля машини з потрощеними ногами. Це була 26-річна Настя Чиковська -Яланська. Про таких кажуть: «Ото вродись і вдайся!»

І такою була вона, Настя Чиковська. Мила, мрійлива, щира, дзвінкоголоса, завжди в русі, оточена друзями, вабила до себе, притягувала, щоб поспілкуватися.

Її велична постава, гордий і злегка грайливий погляд, усмішка ніби спонукали, запрошували грати ролі королівен, князівен. Тому участь у шкільних виставах була закономірною. А там ще й заспівати треба! І це їй вдавалося: «Майстриня перевтілень», «Дзвінкоголосий соловейко», - думалося про Настю.

А в поході з класом десь у гори чи до лісу всю ніч співала з мамою-вчителькою та класним керівником українських народних пісень. І не дивно, бо в сім’ї  всі музиканти. Піаніно – улюблений  інструмент, на якому народжувалися чудові мелодії, які створювали вона з мамою у 2 руки.

Де Настя – там ніколи ніхто не нудьгував. Вона робила життя небуденним, була промінчикам, вогником, що запалював інших. Була... Як страшно говорити про цю юну особу в минулому часі... Ні, вона жива! У нашій пам’яті, у серцях.

-        Як жити? Навіщо?! Де знайти сили?! – кричала  мама.

А треба жити. За двох. Щоб зберегти пам’ять про Настю, Анастасію Чиковську -Яланську, про її подвиг, добре і чуйне серце, дзвінкий сміх, ясні очі. Дівчина прагнула зробити цей світ кращим, а нам слід пам’ятати, яку ціну вона за це заплатила...

І треба жити! Боротись, любити, виховувати мужніх і талановитих українців-патріотів.

Допоки народжуватимуться такі, як Настя, - усе буде Україна!